На головну

Щастя було і минуло,

І минуло мов не було…

Марійка Підгірянка

1881-1963

Opera Selecta

1900-і

ранні вірші

вилилися радощі через край

Коломийки

Вечір

1910-і-20-і

на чужині

(австрійські і закарпатські вірші)

Туман, туман на горбі,

Тяжко самій у журбі,

А ще тяжче з тихим серцем

У юрбі.

1930-і

вірші 30-х років: Антонівка, Братишів

Ой, сніжок трясе

Біло, біло —

Присипає все,

Що боліло…

1957-63

Руднівські вірші: останні роки життя

…дні мої останні

й останній спів…

ранні вірші

вилилися жалощі через край…

Коломийки

Вітер віє, сонце гріє, овечка пасеться,

А сопілка виграває, аж голос несеться.

Звідси туга, звідти друга, відтам жалі-жалі,

Гей, покину верховину, а сам піду далі.

Рекрутські

Отось мене, моя мати, плекала, ховала,

Щобись мене, моя мати, в жовняри віддала.

Отось мої кучерики змивала у руті,

Впадуть панам попід ноги кучерики круті.

Впадуть панам попід ноги, застелять підлоги,

Вже не будеш, моя мати,

кучерів чесати.

Ой, як будеш, моя нене, слати лист до мене,

Пиши його пером срібним, писанєчком дрібним.

Засій його, моя мати, писанням, як маком,

Посилай го, моя мати, чорноперим птахом.

Посилай го із вітрами з гори на долину,

Розпиши ми словечками рідну верховину.

Най росою ліс заплаче дрібненько-дрібненько,

Най Черемош реве-скаче, ненько моя, ненько!

А я буду лист читати, слізьми обливати,

І родину споминати, мати моя, мати.

Насіяла дівчинонька в городчику рути,

Та для свого легіника, що пішов в рекрути.

До схід сонця засівала, ввечір поливала

Та для того рекрутонька, що його кохала.

Ой ти, руто, моя руто, розрослась ти круто,

Пішов милий у рекрути, за нього не чути.

Пішов милий у рекрути та там і забавив,

Біле личко, чорні брови на кого зіставив?

Було мене, мій миленький, саму не лишати

Прийшли рано в неділеньку від богача свати

Каже мати руку дати, рушники поволі

Сиві очі, чорні брови, бувайте здорові.

Сіяла я конопельки та густо та густо,

Вишивала рушниченьки та пусто, та пусто.

Я рушники тонко пряла, шовком вишивала,

Миленькому готувала, нелюбові дала.

Співанка

Попід гору стежечка, попід ліс,

А вже мої співаночки вітер зніс.

Гей веселі співанки, пишний май,

Вилилися радощі через край.

А вже тую стежечку сніг припав,

А вже мої радощі жаль приспав.

А де ж мої співанки, де ж мій рай,

Вилилися жалощі через край.

1903

горі

Вечір

Чорніє смерека

мовчить —

Зірничка далека

блищить —

То золото зірничка

пряде,

Тихесенька нічка

іде…

Хвиля легенько дише

в імлі —

Лиш вітрець колише

у сні —

І явір схиляєсь

в саду;

Сопілочка грає:

ду-ду…

Сопілочка дзвонить

як чар —

Вітрець звуки гонить

у яр

І звук в тихій тузі

летить,

Аж калина в лузі

тремтить.

1909

Українська хата, К., 1909 — с.242

горі

на чужині

(австрійські і закарпатські вірші)

Туман, туман на горбі,

Тяжко самій у журбі,

А ще тяжче з тихим серцем

У юрбі.

На чужині

День розсвітає і минає,

Мов немає

Кружевом чорним тьма кружляє,

День спиває.

Мов сова, сіра мряка сіла,

День згасила,

Пухнасті крила розпустила,

Все закрила;

Мов заслонила за горою

Все собою:

Мій край коханий, долю мою,

Любов мою.

Мій край чудовий, гори горді,

Річки сині.

І я мов човен на розводді,

на крижині;

І я мов човен, що без керми,

без весельця,

Туга доходить до дна серця,

До дна серця…

1916

горі

***

Піду я в чар діброви

У дні весни осяйні,

Калина мені мовить

В великій дивній тайні.

Ось зроджу в день жагучий

Ягід своїх рубіни.

Прилине птах співучий

З південної країни.

І за казки чудові,

За піснь палку кохання

Ягоди рубінові

Віддам всі без вагання.

Іду я в сум діброви

По трав шовкових жмутку,

Калина мені мовить

В великім дивнім смутку:

Красою я сіяла

Ягід червоним жаром,

Милого птаха ждала

Та ждала його даром.

А ворон на скель збочу

Впив в мене очі млісні,

І взяв красу дівочу

Без казки і без пісні…

1917

горі

Журба

Пожовтіло листячко на лозах

Дрібнесеньке отсе.

Чогось мої оченька у сльозах

Гей, у сльозах все.

Пожовтіло листячко на буці,

Сиплеться собі.

Чогось моє серденько у муці,

Гей у муці-журбі.

1919

горі

Осінь

Туман, туман на лани,

Бліде сонце восени,

А ще блідший цвіт останній

На стерни.

Туман, туман на горбі,

Тяжко самій у журбі,

А ще тяжче з тихим серцем

У юрбі.

1921

горі

Весняний ранок

Ніч до краю добігає,

І місяця сяйво блідне,

Дрібна зірка допрядає

Своє прядиво послідне

і вже гасне.

Над Бескидом, над верхами

Бліде небо рожевіє,

Біла хмарка берегами

Рубці рубить, золотіє,

В сяйво ясне.

Сонце день розповиває,

Загоряєсь кожна гілка,

Ліс прокинувся, співає,

А вівчарика сопілка

Десь щебече.

Ранній вітер збив крильцями,

Почав срібні роси трясти,

Веселкові дуги класти,

Шум метати над кущами

У ліщину.

Розігрався ярий ранок,

Розсміявся, розспівався,

Метеликів скликає в танок,

Квіточками заквітчався,

Йде в гостину.

1928

горі

вірші 30х років: Антонівка, Братишів

Ой, сніжок трясе

Біло, біло —

Присипає все,

Що боліло…

***

Той вишневий, черешневий цвіт

Нагадує сон рожевих літ,

Тих літ ранніх, золочених днів,

Золочених, утрачених снів.

Я снувала мрії пишні, гей!

Коли цвили білі вишні, гей!

Пішов з вітром сон рожевий в світ,

Як вишневий-черешневий цвіт.

горі

***

Дзвіночки дзвонять дрібно,

Дзвіночки при санках —

Як біло, як біло-срібно

Прослався рівний шлях.

Саночки линуть сміло,

У птаха взяли лет,

Як біло, біло-срібно

Блищить зими намет.

Гей, міниться перлисто

Між вербоньками путь;

Як чисто, хрустально чисто

Ллєсь воздух в мою грудь!

Інеєм трусить сніжно

На очі на чоло;

Як ніжно, безмежно ніжно

Цілунком обняло.

Садочки мов леліють,

Мов сиплять вишні цвіт;

Я лину в білу мрію,

У казки срібний світ.

1929

Антонівка

Світ Дитини, 9.X.1929, с.28

Ростіть великі, 1979

горі

Зима наступає

Сіре небо, сіро-біла

низина —

Все кругом заворожила

тишина.

Сіра мла понависала

з верхів гір,

Біла ніч заколисала

весь простір.

1930

Братишів

горі

В одну нічку

Ой, не гати смутку гати

Через слізну річку,

Бо не будеш мандрувати

До мене в цю нічку.

Ой, не води, журо, тугу

Та не клич ще другу:

Я не встану, не засвічу,

В гості не закличу.

Гей, не стукай, жалю,

До віконця скраю:

Я не вийду, не отворю,

Тай не заговорю.

Ой, не мани, давня доле,

Сонцем з-поза хмари,

Іди, доле, в друге поле,

Гляди собі пари.

Тільки ясну згадку свою

Остав на порозі

Бо нам, серце, із тобою

Вже не по дорозі.

6.05.1931

Антонівка

Жіноча Доля, РVII, №30, с1, 26/VII 1931

горі

Гомін

Ходив гомін у літі

Стежечками пільними,

Дзвонив гомін у житі

Дзвіночками дрібними.

Дзвенів гомін в леліях,

Бринів гомін в струмочках,

І шуміла надія

В молоденьких листочках,

Що промовляться слова,

Проспіваються пісні

І сповняться мрії

Всі.

Все ж листки ті зотлілі

З вітром кануть та кануть,

Заспівають в могилі

Всю надію весняну…

Непромовлені слова,

Непроспівані пісні,

Несповнені мрії

Всі.

1934

Антонівка

Жіноча Доля, Р.Х, №24, с.1, 1934

горі

Чорне – білим

Кряче ворон, крилом крає

Блакитну світиль.

Рідне поле укриває

Море білих хвиль.

І безмежне, і безкрає

Котиться до ніг.

...............................

Чорний ворон, крилом крає

Чорним білий сніг.

ІІ

А вже стала пригодонька

Чи в лад, чи не в лад,

Закохалася зимонька

В кучерявий сад.

Полюбила, накупила

Пухових кирей,

Кучерики прикрасила

В блискучий іней.

Сни криштальні, сни пропащі, —

Нові дні ідуть…

Ой, вже треба ліпшій, кращій

Залишати путь.

...............................

І шепоче зима стиха

В вишневім саду:

Ой, не згадуй, милий, лихом,

Коли відійду.

1935

Антонівка

Жіноча Доля, Р ХІІ, №4, 15/ІІ 1936, Львів, с1

горі

Сніжок трясе

Ой, сніжок трясе

Вільно, вільно —

Засипає все

Густо, рівно.

Порівняв горби

З долинами —

Зрівняє карби

Межи нами.

Ой, сніжок трясе

Біло, біло —

Присипає все,

Що боліло…

Мече, мов в піну

Літ скрижалі:

За ранню вину

Й пізні жалі.

Ой, сніжок трясе

Срібно-сніжно, —

Пригортає все

М’яко, ніжно.

Що зійшло в любові,

В труді, в крові

Тулить в смути дні

До обнови.

Ой, сніжок трясе…

1935

Антонівка

горі

На моїй стежечці

На моїй стежечці ранки й вечори,

Блакить унизу, блакить угорі,

Перлові досвітки, заходи, як мідь,

Шляхи незмірені — їдь, човнику, їдь!

Сонце заходить, зоря вирина.

Золоті гомони, срібна тишина,

Мріє за мраками, мережиться синь,

Надить, принаджує — линь, човнику, линь!

Падають зорі, зорі золоті

Капають сльози потай в самоті,

Рине із серця пісенька сумна,

На моїй стежечці лиш я та вона.

1938

Братишів

Жіноча доля, РXIV, ч.15-16, с.2, 1-15, 1938р.

горі

Хвиля

Хвиля мінлива,

Як доля —

В сонці зваблива,

Як доля —

В холодах темна

Як доля —

В плесах таємна

Як доля —

На вирах рвуча

Як доля —

І неминуча

Як доля.

1938

Братишів

(фонд 175, №4, арк.23.36)

горі

Зов

Простір зове — я слухаю,

Простір зове — я лину.

В крутіж пливку, розбурхану

Мене взяв як пилину.

Не лічу хвиль, не бачу меж,

Не тямлю на літа,

Як ти мене так обіймеш,

Земле моя свята.

Втону в твій чар — пугар без дна,

Втулюсь у збіжжя лан,

Наче краплиночка дрібна

В безмежний океан.

За мною жаль, за мною біль,

За мною все життя —

Притулюся до рідних піль

Щаслива, як дитя.

1938

Братишів

Жіноча доля, рXIV, ч13-14, с2, 1938р.

горі

Руднівські вірші: останні роки життя

…дні мої останні

й останній спів…

Осінній ранок

По гаю походжаю,

Кружляють скрізь листки,

Килимами вкривають

Доріжки і стежки.

І мрії мої ранні

Схилились в самоті

На скатерті багряні

Й килими золоті.

І кряче чорний ворон

В осінній тишині,

І вітер непоборний

Копотить в тумані

Відгонить мрії ранні

І рве на клапоті

Всі скатерті багряні

Й килими золоті.

Десь моя мрія плаче,

Слізок не витира;

Десь чорний ворон кряче,

Мов глумиться: кра-кра!

І думи розповиті

Скиглять у сірій млі

На чорній, неукритій,

Промокнутій землі.

15.09.1958

Рудно

горі

Осінні дні

Які прозорі далі

В осінні дні ясні!

Які яскраві далії,

І роси як кришталі,

І сяйва як у сні.

Та хмарки в’ються мутно,

І пташечки не чуть;

Без пташечки так смутно…

І тільки ледь-ледь чутно

В’ялі листки падуть.

І тільки десь з віддалі

Доходить лісу шум;

А попри айстри й далії

Осінні линуть жалі,

Осінній бродить сум.

12.10.1958

Рудно

горі

Коломийка

Та як собі заспіваю

На лані в долині —

Піде голос по-під колос

Між дзвіночки сині.

А я вложу в ті дзвіночки

Свої співаночки,

Щоби мені задзвонили,

На всі голосочки.

Щоби мені задзвонили,

Щоби процвітали,

Щоби мені, як ті пташки

В гаю щебетали.

Щоби квітки процвітали,

Пташки щебетали,

Щоби мені юні літа

Мої нагадали!

1959

Рудно

(Дністрова зірка, 1973, 29 березня)

горі

Безсонна ніч

Нічка стука до вікон,

Нічка кличе тихий сон.

Може вснути мені вдасться

І присниться давне щастя,

Може прийде сон

До моїх вікон.

Щастя було і минуло,

І минуло мов не було,

Мов невловний звук.

Немов відгук із мрій світу

За всю тугу, за всі літа

Тільки потиск рук,

Один потиск рук.

Та не було б щастя того

Хоч так мало, хоч недовго

Хоч поплило в даль,

Була б юність як у хмарах

Була б старість як в примарах

Було б серцю жаль,

Було б серцю жаль

14.01.1959

горі

Сніг порошить

Сніг порошить в тихі ночі,

Сніг цілує мої вії,

Може, то лиш давні мрії,

Такі білі і дівочі,

Що цілують мої очі

Чаром давніх літ…

Сніг пилинок сипле рої,

Дрібні зорі, срібні перли —

Може, то лиш слова твої,

Що невимовлені вмерли…

Може то лиш слова твої

Сріблять мені світ.

Сніг нечутні несе звуки

На зоряних арфах грані —

Може, се лиш твої руки,

Такі м’які і кохані

Скрань мою пестять…

Сніг тремтячи снує струї

Такі легкі, такі ніжні —

Може, то лиш поцілуї,

Що змінились в платки сніжні,

Може, твої поцілуї

В повітрі тремтять.

22.01.1959

Тридцять українських поетес, 1968 — с.208

горі

В такі хвилі

Вже кінця добіга

Життя зхмарене

І беззвучно рида

Серце зранене.

Ще збира серед нив

Чуття бодреє

Щоб ніхто не зранив

Серце гордеє.

Щоб ніхто не почув

Мого стогону,

Щоб мій спів не загув

Серед гомону.

Не шукаю в імлі

Сяйва зірочки,

Пригорнусь до землі

До матіночки.

Тисне щось під грудьми

Тремтить серденько,

Ох, прийми, обійми

Рідна земленько!

Ох прийми, не лиши

В ту хвилиночку,

Пригорни, вколиши,

Як дитиночку!

1.02.1959

горі

Осінній настрій

За селом, селом, в полі чистому

З гучним гомоном граки граються.

На дубочкові, на безлистому

З чорним вороном розмовляються.

За селом, селом, в полі чистому,

Сірі сумерки пливуть з мряками.

На дубочкові, на безлистому

Чорні ворони вснули з граками.

За селом, селом, в полі чистому

Чиясь ватерка закурилася.

На дубочкові, на безлистому

Чиясь думонька зажурилася.

16.09.1959

Рудно

фонд 175, №4, арк.16

горі

Плине життя

Плине життя і плине

мов по воді.

Відпливли вже від мене

дні молоді.

Коли я в ніч темнісеньку

у сяйві мрій

Співала першу пісеньку

Землі своїй.

І серце обгортає

Туга тяжка,

Що пісня допливає

До бережка…

Де свою тугу діти,

Сховать мені?

Та он там зірка світить

У далині…

Даруй же мені зірочко

Дружбу свою

І світле кинь проміннячко

На путь мою…

Світельця розсій в ранній

Райдузі снів

На дні мої останні

Й останній спів.

1960

Рудно

горі